За всю історію Умані в місті ніколи не проводилися науково поставлені дослідження. Проте, постійно велися і ведуться будівельні, ремонтні, опоряджувальні роботи. Зокрема, на території колишнього Уманського городища, на віддалі 200-300 м. від якого знаходиться ресторанно-готельний комплекс «Фортеця». В різний час поблизу «Фортеці» виявлено багато археологічних пам’яток – свідчень насиченого різними подіями історичного минулого Умані. Зокрема, по пров. Кам’яному (в межах колишньої Уманської фортеці) - кілька ям – льохів, так виникла версія про суцільний підземний хід від Уманського городища до Грекового лісу. Тут же знайдено руїни 4 хат. В одній з них збереглася частина східної стіни з піччю та побитими мисками на опічку, уламки кахлів із зображенням вершника на коні. На території Старого базару (в межах колишньої Уманської фортеці) виявлено частину підземного ходу–катакомби і 3 входи в підземелля. За народними переказами, тут у середині 18 ст. знаходився будинок губернатора Уманського ключа Ігнаца Дешпота Младановича. На території Старого базару також знайдено: ряди цегли укладені по лінії оборонного валу колишньої Уманської фортеці, дві закладені цеглою арки, гончарна піч, попелище зруйнованого житлового комплексу з підземним ходом. Пам’ятка датується першою половиною 17 ст. У західній частині Уманської фортеці, поза зовнішнім валом, виявлено велику кількість тесаного дерева, рубаних кісток великої рогатої худоби і черепків посуду (отже, тут довгий час харчувалося багато людей).
Тож перейдемо місток – кладку. Ні, не через річку Уманку. Із сьогодення в минуле нашого краю – принаймні, на 500 - 100 років тому.
Місто Хумано (Гумань. Нині Умань Черкаської області) знаходилось на північ від лісу Переволока (пізніші назви Перевалля, Переволя). Уманське городище стояло в зручному для оборони місці – у закруті (петлі) річки Уманки, на високій кручі, що вивищувалася між ярами й болотами. З півдня Уманське городище прикривав старий великий і густий ліс Переволока. На північ від Умані лісостеп. Від села Кочубіївка в напрямку до Умані тече річка Уманку. Навколо міста Хумано урочища, броди через річки і шляхи. Зокрема, Чорний шлях тягнувся вздовж південної околиці міста. (Картографічні праці французького військового інженера і капітана армії Речі Посполитої (Польської держави) Гійома ле Вассера де Боплана).
Уманщина була театром бойових дій Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького. У перші місяці Національно-визвольної війни сформувався Уманський козацький полк - окрема військова та адміністративно-територіальна одиниця. Як військове формування, Уманський козацький полк один з найбільших в Україні (14 сотень, козаків 2 тис.949). Як до окремої адміністративно-територіальної одиниці, до складу Уманського полку ввійшли землі сучасних Уманського, Христинівського, Маньківського, Монастирищенського, Жашківського районів Черкаської області, Ульяновського району Кіровоградської області, Бершадського району Вінницької області. Жителі Уманщини підтримали політику гетьмана Богдана Хмельницького, спрямовану на створення самостійної Української держави. Зусиллями десятків тисяч українців, в тому числі Уманщини, 1648 року на мапі Європи з’явилася нова політично незалежна країна – Українська козацько-гетьманська держава (Військо Запорозьке).
Умань - адміністративний центр Уманського козацького полку. Місто розростається. У напрямку на південний схід, на схилі Гусячого яру, з’явилося передмістя Свічкарня (згодом назване Турок), на правому березі річки Уманки заселилися передмістя: Басарабка, Раківка, Звенигородське і Вовкове (сучасна назва Івангородське).
Для українського війська і козаків Уманського полку на околицях Умані спорудили окремі приміщення - козацькі курені, місто Умань перетворили на фортецю. Уманську фортецю оперізували 3 ряди спеціально насипаних земляних валів і стільки ж глибоких ровів між ними. Фортечні стіни (частокіл) зробили з дубових паль, побудували 3 брами з високими мурованими вежами і бійницями. Головна брама – Раківська знаходилась там, де розпочинається сучасна вулиця Шолом-Алейхема (біля ПАТ «Завод «Мегомметр». До ресторанно-готельного комплексу «Фортеця» метрів 200). Фортифікаційно-захисний комплекс Умані вважався неприступним. Сучасники ототожнювали Уманську цитадель з голландською (Королівство Нідерланди) фортецею Бредою.
Фактично, частина сучасної вул. Чапаєва, на якій розташований ресторанно-готельний комплекс «Фортеця», у той час просто берег річки Уманки біля південної стіни Уманської фортеці. Низький, пологий і місцями заболочений, порослий травою, верболозом і осокою…
За даними українського історика Михайла Грушевського, на ухваленні Переяславської 1654 року угоди про тимчасовий військовий союз між Українською державою і Московією не було представників трьох найбільших українських полків – Уманського, Кальницького (Вінницького) і Паволоцького. Жителі населених пунктів цих полків, козаки і військова старшина відмовилися присягати «на вірність» цареві Московії. За народними переказами, полковник Кальницький (Вінницький) Іван Богун зробив важливий у політичному і моральному аспектах крок - на знак протесту проти неправомірних вимог московського уряду при підписанні звичайної військової угоди, зламав свою бойову шаблю і, вигукнувши «Зрада!», кинув її обломки під ноги Богданові Хмельницькому.
Під час Національно- визвольної війни 1648-1657 рр. під Уманню було три великі битви. Вперше взяти штурмом Уманську фортецю польські жовніри спробували 24 -25 березня 1654 року. Не змогли і зняли облогу.
Друга битва відбулася 14-17 січня 1655 року.Захищали Умань козаки Уманського, Кальницького (Вінницького) і Брацлавського полків (12 тис. козаків та добровольців). Штурм тривав 15–16 січня 1655 року, 17 січня 1655 року поляки зняли облогу. У 1655 році польська армія планувала захопити Київ, але незламність захисників Уманської фортеці перекреслила цей план.
У лютому 1655 року захопити Умань спробували татари. Не змогли! На Брацлавщині та Уманщині татари знищили 270 населених пунктів, зруйнували 1тис. храмів, забрали в ясир 200 тис. мешканців краю. Умань вистояла!
У 1654 та 1656 роках територією України подорожували Антіохійський Патріарх Макарій Третій та архидиякон Павло Алеппський (м.Алеппо, Сирія). Павло Алеппський назвав Хумано (Умань) першим великим містом Країни козаків. Окрім фортці, в Умані було 9 православних церков. Хор церкви Святої Пасхи співав молитви по нотах і в супроводі органу, уманчани вміли читати і писати - на той час нечуване явище для багатьох країн світу! У 1657 році Уманщину відвідав державний діяч Оттоманської Порти (Туреччини) Евлія Челебі. Відзначив, що уманчани (як і всі українці) «непохитний, завзятий і сердитий народ», Умань - велике і стародавнє місто, Уманська фортеця – надійне укріплення.
Після Переяславської угоди 1654 року історична доля українців в руках Польської держави, Туреччини і Московії. У 1667 році Річ Посполита і Московія підписали Андрусівську угоду і поділили Україну між собою. Київ, Лівобережжя України захопила Московія. Уманщина в складі Правобережної України опинилася під протекторатом Польської держави. Гетьман України Петро Дорошенко намагався об’єднати українські землі і для цього уклав військову угоду з Оттоманською Портою. Але в Умані виник інспірований Москвою антигетьманський заколот. У 1674 році Уманський полк присягнув на вірність цареві Московії. Як наслідок, 150-тисячна турецька армія спалила Уманську фортецю і місто, збезлюдніли інші населені пункти Уманщини. Придушення антидержавного заколоту із допомогою Турецької держави підірвало авторитет Петра Дорошенка в українському суспільстві.
У 1732 році Уманщиною заволодів клан Потоцьких, а саме Київський і Волинський воєвода Франц (Францішек) Салезій Потоцький. У 1761 році завершено будівництво нової Уманської фортеці (Старого Міста). Її інженерно-фортифікаційна система одна з кращих на Правобережній Україні. Нова Уманська фортеця стояла на тому самому місці, що її попередниця - на скелястому пагорбі над річкою Уманкою. Кількість населення Умані - 2 тис.200 осіб, з них 1 тис.128 осіб – українці (міщани і селяни). Уманчани–українці за соціальним статусом кріпаки Франца (Францішека) Салезія Потоцького.
Умань - значний військовий, економічний, торгівельний, духовно-релігійний, суспільно-політичний, культурно-освітницький центр Речі Посполитої в Україні. За наказом Франца (Францішека) Потоцького, для максимально можливої економічної експлуатації Уманську волость поділили на дрібніші адміністративно-економічні зони – ключі (всього ключів 12, серед них Уманський).
Для підтримання порядку на території поневоленого краю, в Умані перебувало 2 полки надвірних козаків (2-2 тис.600 осіб, місцеві українці), 60 шляхтичів і гарнізон піхоти.
22 червня 1768 року Умань посіла особливе місце в українській історії - на Козацькій раді проголошено відновлення самостійної Української держави по обидва боки Дніпра під владою українського гетьмана. Гетьманом України обрано Максима Залізняка, головнокомандуючим українського війська – уманського полковника Івана Гонту.
Національно-визвольна війна 1768–1769 рр. розпочалася 29 травня 1768 року, а 18 червня 1768 року загони Івана Гонти і Максима Залізняка підійшли під Умань. Гайдамаки одразу знищили польський військовий табір, що стояв під Уманню, а 21 червня 1768 року взяли штурмом Уманську фортецю. Уманчани зустріли очільників Національно-визвольної війни 1768-1769 рр. Івана Гонту і Максима Залізняка як визволителів – хлібом-сіллю. Але на прохання польського уряду, в ніч проти 7 липня 1768 року російська армія провела військову операцію проти гайдамаків. Частина гайдамаків загинула в бою, під польовий суд польського уряду потрапили 1 тис. 954 патріоти України. 700 з них, в тому числі Іван Гонта, страчені. Доля Максима Залізняка точно невідома. Як учасників Національно-визвольної війни 1768–1769 рр. страчено майже 200 мешканців Уманщини.
У 1795 році Російська імперія, Австрія і Прусія поставили крапку в історії Речі Посполитої. За умовами угоди про третій поділ Речі Посполитої, суверенна незалежна Польська держава зникла з політичної мапи світу. Уманщина опинилася під протекторатом Російської імперії. У 1795 році утворено Уманський повіт. У 1796 році він став складовою частиною Київської губернії, місто Умань отримало статус центру Уманського повіту. У складі Київської губернії Уманський повіт перебував до радянської адміністративної реформи 1923 року.
У 1796 році, за задумом Станіслава Фелікса Щенсного Потоцького, в Умані розпочалося будівництво «Софіївки» – ландшафтного парку у романтичному стилі. У плані забудови місто ще зберегло риси традиційного українського населеного пункту: 6 частин – кутків замість вулиць і кварталів. Всі 770 будинків, костели, обидві православні церкви, обидва заводи дерев’яні, кам’яних будівель 51 (Базиліанський монастир, православна церква, 8 житлових будинків, 40 лавок). Нема заїжджих дворів (тогочасних готелів). Ззовні до стін Уманської фортеці тулилися глиняні хати. В урочищі «Кам’янка» (де тепер «Софіївка») росли чагарники, старі дерева, трава, паслася худоба мешканців Умані. З півночі Умань оточували яри, найближче підступав до міста Греків яр - найдовший і найглибший. В ярах, із підземних джерел, уманчани брали воду. З півночі і північного сходу Умань захищали великі ліси – Греків ліс і Білогрудівський. В Умані проживало 6 тис. осіб.
Вздовж південного боку скелі, на якій стояла Гуманська фортеця, поспішає до ставка З/Жвірки річка Гуманка. Низький рівний, місцями заболочений лівий берег поріс верболозом і осокою. У затінку старих дупластих верб гомонить гурт людей – застоює черги до млина. Он він – сіріють на сонці старі дубові стіни, весело шумить і грає веселкою вода на лотоках. Трохи далі діловито гуде ще один млин. Біля нього теж товпляться люди, форкають коні, воли повагом тамують спрагу річковою водою.
Нині на цьому місці стоїть велична, своєрідної архітектури будівля ресторанно-готельного комплексу «Фортеця» (адреса: вул. Чапаєва, буд. 52).
Від млина залишилися фрагменти кам’яного підмурівка та легенда про старого мірошника і його красуню доньку. З яких країв і коли прибився до Гуманя старий мірошник ніхто не знає. Кажуть, ззамолоду козакував на Дніпрі, з побратимами-запорожцями рубав шаблюкою турка і татарина, діставалося і ляхам, і московитам. Як пристарівся - одружився, став коло землі господарювати. Яке лихо трапилося, де поділися жінка й господарство - невідомо, в Гумань старий козак прийшов пішки, з маленькою донечкою на плечах. Поставив хату на березі Гуманки, а потім і млин всім на диво – просторий та високий. Мірошник день при дні у млині – то зерно людям меле, то бувальщини розповідає – де бував, як люди живуть у чужих краях. А найбільше про козацькі звитяги, про битви з ворогами України: про Сагайдачного, про полите козацькою кров’ю поле під Берестечком, про Мазепу, що рятував Україну від Москви, про славного Дорошенка…Не одну бувальщину, не одну козацьку пісню-думу почули люди від мірошника і дивом дивувалися: як багато він знає і як незбагненно розказує. Ніби на жар попелом присипаний вітром правди роздмухує. І розгоряється в серці такий вогонь, що так би і скочив на бистроногого коня, шаблюку в руки і гайда волю Україні здобувати! Непростий мірошник чоловік, пішла слава околицями, непростий – характерник. Як гляне часом на якогось дурня, що плеще язиком про українців казна що, то наче з пістоля жахне…
Чутка йшла, знається мірошник і з богами, і з чортами. Як змеле борошно, то хліб як сонце. Кому треба борошна на паску або на коровай весільний – тільки до нього біжать. Здавна відомо – мірошники чортячі куми, тому ні води не бояться, ні жителів водяних.
Пройшов час. Мірошник постарівся, хоч був дужий і жилавий, і на язик так само дотепний. Донька мірошникова підросла, час до вінця – з лиця хоч води напийся така гарна, заговорить як пташка защебече, засміється – коралі-намистинки котяться-стрибають. Як іде куди – парубки слідом хмарою сунуть. Господиня невсипуща – і коло хати, і в млині батькові поміч. До людей привітна, а найдужче батька любила поважала. А вже як вишиє сорочку чи собі чи батькові! От тільки чогось латаття в коси вплітала, а того робити не можна, бо це квіти русалок. Застерігали люди батька «Не приведи Господи, якої напасті…» Той осміхався у вуса козацькі «Коло води живемо і з води хліб жуємо…».
Потяглися до мірошника старости. «Нехай підросте…» – каже. Перекинулося старостів – не лічити. Ні та й ні! Загомоніли люди: «Не годиться! Не по звичаю доньку заміж не пускати!». Мірошник на те: «Сам знаю якого козака моїй дитині треба…». Коли це посватався сирота – ні батька, ні матері, ні роду. Не велів і за нього подавати рушники мірошник, хоч донька просила, плакала і побивалася. Любилися вони. Щовечора потаєнці від батька бігала до милого в верби понад річкою. З того часу мірошникова донька ні за холодну воду - сидить на камені на березі і пісень про нещасливу дівочу долю співає. Змарніла, зів’яла, не вплітає латаття в коси. Зажурився старий. Не бере зерна молоти. Не гуде вода на лотоках. Тільки пісня сумна чайкою над Гуманкою квилить. Не стерпів мірошник, покликав парубка до хати. Зраділа донька, за рушники, а батько: «Ні! Хай спершу їде козакувати! Он знову ворог лютий напосівся на Україну – треба боронити, рідну землю визволяти! Пішов би й я, та не здужаю…». На світанку рушив козак у дорогу. Провела його мірошникова дочка на Чорний шлях аж ген за околицю. Попрощалася і хустку шовком та срібними нитками гаптовану в дорогу дала – думала цією хусткою його на весіллі перев’язати, а бач… Пройшов рік, і два. Вже п’ятий минає, а про козака-сироту ні чутки, ні звістки. Старий підупав на силі, в млині більше дочка його порається, а він люльку смокче і людям бувальщини розказує. Коли на сьомий рік заїхав у млин якийсь козак – коня на річці напував і присів до гурту старого послухати. Всмак вони наговорилися вже у мірошника вдома – той враз впізнав козацьку натуру і запросив вечеряти. Вранці зібрався козак у дорогу, вмився і замість рушника стареньку гаптовану хустину дістав з торби. Глянула мірошникова дочка і пополотніла. «Де ти вяв цю хустину, козаче?» - ледве промовила. Козак голову похилив. Так і так, від вірного товариша пам’ятка. Товариш у бою загинув, а мені на згадку про своє кохання вірнеє та нещасливеє залишив. Поїхав козак, пішов і мірошник за ним – шлях навпрошки показати. Повернувася старий не скоро - погано служать старечі ноги. Погукав дочку – лише луна по хаті пішла. Сюди туди, ні в дворі, ні в млині нема. Не спав старий до ранку – ходив понад річкою та кликав. Нема - як у воду впала. Пішов поголос між людьми, що дочка мірошникова пропала. Сумував і плакав старий, знемігся зовсім, а лихові не зарадиш. Коли десь через тиждень пішла чутка, що ген-ген в якійсь річці рибалки стрічку виловили – течія несла. Кажуть, коли її мірошникові показали плакав дуже – упізнав. Засумував старий, занедбав млин і хату, а згодом десь подівся. Кинувся за дочкою в Гуманку, помандрував куди…
На цьому місці тепер ресторанно-готельний комплекс «Фортеця». Про мірошника забули, а дочка сама нагадує про себе – ходить коридорами готелю привид дівчини. В білій сорочці, у вінку з латаття. Бачили його і працівники готелю, і пожильці. «Заходить» привид у ……..номер готелю, часом заглядає на кухню. Привид шкоди не робить – навпаки! Після того як «попорається» на кухні, більшає відвідувачів у ресторані. А в тому……готельному номері сняться пророчі сни.
У першій половині 19 ст. кількість населення Умані зросла до 26 тисяч. Переважна більшість - ремісники і купці. Змінився зовнішній вигляд міста. У центральній частині з’явилося 4 площі і 4 вулиці: Садова, Київська, Двірцева, Миколаївська (освітлювалися гасовими ліхтарями). В Умані був театр, 2 друкарні, 2 фотоательє, парафіяльна школа, повітова Духовна школа, понад 20 промислових підприємств. Двічі бував в Умані Тарас Шевченко: у 1824 році, коли 10-річним хлопчиком чумакував разом з батьком, і в 1845 році - в статусі популярного художника та уславленого поета.
У 1838 - 1857 рр. на Уманщині діяла система військових поселень – особлива форма організації військових частин російської армії за правилами якої солдати поєднували військову службу із землеробством. Місто Умань було центром військових поселень 5 округів Київської та Подільської губерній. Право місцевих жителів на вільне пересування обмежувалося - на основних шляхах (на Звенигородку, Київ і Брацлав) стояли військові застави. Одна з них, Звенигородська, була на сучасній вул. Артема - неподалік місця, де нині ресторанно-готельний комплекс «Фортеця». На заставах біля дерев’яних будок і шлагбаумів вартували озброєні солдати. В Умані було 200 крамниць і 15 закладів торгівлі алкогольними напоями.
У 1889 - 1890 рр, з ініціативи місцевого лікаря Юрія Крамаренка, створений Уманський Український гурток. Зокрема, активісти Уманського Українського гуртка уклали словник української мови в 4 томах - «Словарь русско-украинский» (відомий під назвою «Словник «М.Уманця і А.Спілки»). (1892-1898 рр. Львів).
Адвокат Петро Федорович Курінний організував «Комітет народної тверезості», український народний хор, в селах влаштовував публічні читання українських книжок і ставив українські народні вистави, облаштував у власному будинку безкоштовну чайну, заснував перше в Умані позичкове товариство, яке давало гроші в борг селянам. Петро Федорович Курінний залишив неоціненну з історичної точки зору спадщину – щоденники, в яких щодня описував громадське життя Уманщини, події політичного характеру.
Початок 20 століття. В Умані проживає 31 тис. осіб. Через Осташівську греблю крутий підйом вгору - вулиця Дворцова. На шпилі гори Земська управа. Наліво - вулиця Дворянська, на розі будинок поштово-телеграфного відділення, поруч поліцейська будка. По Дворцовій, у напрямку центру міста, споруди Уманської філії міжнародної фірми по постачанню і ремонту сільськогосподарських машин братів Ельворті. Чоловіча гімназія (архітектор Владислав Городецький), через дорогу жіноча гімназія, навпроти - Військовий Собор (нині кінотеатр ім. Черняховського). На головній вулиці Умані – Миколаївській - гасові ліхтарі, сквер із фонтаном, театр-цирк, дерев’яна естрада і кафе, католицький костел Успіння Діви Марії. Навколо центральної площі готелі: «Ново-Європейський», «Франція», «Бель-Вью»,«Лондон», «Брістоль», «Гранд-готель», готель «Англія». На Миколаївській найкращі житлові будинки, не гірші, ніж у Києві та Одесі крамниці, майстерні, фотоательє, кондитерські, ресторани, кав’ярні. Ця рокіш по кишені орендарям різного етнічного походження, польській шляхті і російському дворянству, офіцерам російської армії, чиновникам місцевої влади. Українці – селяни- хлібороби, ремісники, робітники заводів і фабрик дивилися на «витребеньки» крізь вікна–вітрини.
Біля Старого базару (нині Центральний ринок), із крутого шпиля гори, дорога звертає до Уманки.
На березі, біля води височіє нова висока цегляна будівля - завод по виготовленню возів і меблів. Трудовий колектив – 30-40 осіб, але це справжні майстри своєї справи, отже, якість продукції висока, вона користується попитом і від замовників нема відбою.
З усіх боків центр Умані оточують передмістя -
Звенигородське, Івангородське, Нова Умань, Басарабка, Міщанка, Слобідка. На вигляд - ніби села. Хати українського архітектурного стилю під солом’яною стріхою. Сади, городи, квітники, левади. Верби над криницями з дубовими цямринами і «журавлями», вулики. Біля кожної хати кущ калини. Вулиці небруковані, вночі не освітлюються, немає магазинів. Духовно-релігійний центр кожного передмістя – своя православна церква. Могутнє джерело української національної культури і правічних традицій – в кожній хаті.
В Умані чимало промислових підприємств і підприємств напів-кустарного типу. Зокрема, 2 цегельних, 2 пивоварних заводи, чавуно-ливарний та шкіряний заводи, 3 тютюнові фабрики, паровий і 2 водяні млини, 2 слюсарні майстерні, 35 кузень, 4 каретні майстерні, 9 круподерень, 9 пекарень, 7 погребів по продажу вина, 5 пивних лавок.
У 1933 році, за розпорядженням більшовицької влади, в Умані стало до ладу велике промислове підприємство – тракторо-ремонтний завод. Для виробничої діяльності він отримав нові верстати, прилади та інструменти, розширив виробничу площу. Новий завод утворився шляхом об’єднання двох старих металообробних підприємств - «Труда» і «Робітника». «Труд» до об’єднання випускав сільськогосподарські машини (сіялки, віялки, жатки тощо) і запасні частини до них. Працівники «Робітника» виготовляли вози і меблі через що підприємство мало ще одну назву, неофіційну і трохи кумедну – «кроватна фабрика». Саме у цьому приміщенні, де 100 років тому було підприємство по виготовленню возів і меблів нині ресторанно-готельний комплекс «Фортеця».